Одна з перших проблем, з котрою стикається користувач-початківець при установці котрогось із дистрибутивів Лінукс (тобто не при установці - Лінукс зараз ставиться легше, аніж ВінХР — на початку роботи) — відсутність знайомих речей. Хтось звик комбінацією клавіш Win+D вікна на робочому столі згортати-розгортати; хтось впевнений, що в кожній ОС повинна бути "Панель керування", котра єдина вирішує всі проблеми адміністрування системи; хтось щиро переконаний, що всі програми потребують введення реєстраційних ключів або накладання латок, котрі ці ключі прибирають... Словом, кожен приходить у чужий монастир з жалюгідними обривками свого уставу і, не знайшовши куди ті клапті уставу впхнути, розчаровані вертаються назад і розказують — "Чув я того Паворотті — сусід вчора наспівав. Паскудно він співає, і що ви в ньому найшли?".
Цей текст має на меті пояснити, чому не варто вважати, що Лінукс — це той же віндовз, лише кращий і халявний.
Лінукс - це не «халявна вінда»
Навколо Лінукса крутиться до дідька міфів, що поширюються його прихильниками і більше шкодять їх улюбленій ОС/дистрибутиву, аніж приносять користі. І міф про подібність до віндовза - один з найбільш поширених, живучих та шкідливих.
Дійсно, начитавшись в журналах статей, де автори розписують лінукс у рожевих тонах, говорять про "три комплекти офісу", "сорок вісім броузерів" і "мультимедіа без кодеків", такі користувачі приходять в лінукс і хочуть три різних ворди, відповідну кількість експлорерів і інтерфейс вінампа або віндовзмедіаплеєра у мультимедійному програвачі. А воно, виявляється, не так. І офіс інший, і працює незвично (вердикт: "Глючить"), і експлорер не так називається... Благо, хоч Файрфокс з Оперою кросплатформні.
Лінукс не літає на калькуляторах
Іншим не менш поширеним і шкідливим міфом є свята віра в те, що Лінукс запускається навіть на калькуляторі, а вже на 386 процесорі з тактовою частотою в 33 ГГц і 8 мегабайтами ОЗУ там можна грати Quake-3 з ввімкненими на всю потужність спецефектами.
А дідька лисого.
Так, лінукс на серверах як правило значно менше вимогливий, аніж ОС із Редмонда. І із-за відсутності непотрібної там графічної підсистеми, і із-за кращої роботи з ресурсами в цілому. Але коли ви працюєте на домашньому комп'ютері, тоді ОС грає далеко не визначальну роль у тому, скільки гіга[байтів|герців] вам потрібно - основними споживачами апаратних ресурсів комп'ютера стають прикладні програми і людина, що ними користується.
Нафіга так дофіга?
Користувач, що звик до десятка програм у "голій вінді", чи кількох десятків, максимум сотні у всяко-різних "Спеціальних версіях" раптом отримує цих програм кілька(надцять) тисяч. Що з ними робити? Що за що відповідає? Чим слухати музику? А ваш лінукс не вміє ДВД показувати!
Мда...
Культура
У середовищі пропрієтарного ПЗ самоочевидно виникли стосунки "Продавець-покупець". Якщо я чесно купую якусь програму за певну суму умовних одиниць, то очевидно, що при будь-яких проблемах, що виникають по вині програми, я звертаюсь до продавця з проханням (вимогою) ці проблеми вирішити.
У лінуксах же зовсім іншакше. Ніхто нікому нічого не (по)винен. Хтось написав програму і виклав її разом з усіма джерельними кодами в інтернет. Хтось інший ті коди звантажив, скомпілював, запустив. Не заплативши автору ані копійки. Очевидно, що будь-які претензії до автора сприймаються як мінімум прохолодно: не хочеш, не подобається, не можеш - не користуйся. І віндузоїдний підхід "А ти мусиш мені допомогти" обривається короткою фразою, натисненням кнопки "Ігнорувати" чи (у клінічних випадках) правилом на файрволі.
Це не означає, що лінуксоїди - тупі, самозакохані програмісти. Просто вимагати щось від когось тут не прийнято. Знайшов ваду в програмі - виправ і пришли латку. Не можеш - опиши, вишли звіт. Проблема з користуванням/налаштуванням - запитай, попроси, тобі допоможуть. Недаремно спільнота - один з суттєвих чинників успіху у світі відкритих джерельниз кодів.